Якщо нежитлові приміщення є тимчасовими спорудами, які не відносяться до нерухомого майна, збудовані на земельній ділянці комунальної власності, що використовується власником цих приміщень без установлених законом підстав, ефективним способом захисту порушеного права власника земельної ділянки є негаторний позов (ст. 391 ЦК України), зокрема шляхом скасування державної реєстрації права приватної власності на такі приміщення та зобов’язання звільнити самовільно зайняті земельні ділянки у спосіб демонтажу нежитлових приміщень.

Рішення суду щодо демонтажу зазначених нежитлових приміщень має бути виконуваним не лише в добровільному порядку, але й шляхом вжиття виконавцем заходів примусового виконання (без участі відповідача, але його коштом) у разі його невиконання відповідачем у добровільному порядку та/або вчинення перешкод у його виконанні.

Такий правовий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду.

У справі, що розглядалась, у 2008 році на підставі рішення суду за ФОП було зареєстровано право власності на нежитлові приміщення, які розташовувалися на земельній ділянці комунальної власності. У 2009 році майно двічі було відчужено на підставі договорів купівлі-продажу та на момент розгляду цієї справи перебувало у власності приватного підприємства.

Згодом постановою апеляційного суду було скасовано рішення суду, на підставі якого зареєстровано право власності за ФОП. Міська рада вважала, що приватне підприємство використовує земельні ділянки комунальної власності самовільно, тому такі земельні ділянки на підставі ст. 376 ЦК України підлягають поверненню позивачу шляхом знесення збудованих приміщень.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд установив, що приватне підприємство використовує спірні земельні ділянки позивача без установлених законом підстав. На цих ділянках фактично розміщені торгові павільйони, які не є нерухомим майном, а тому належним способом захисту порушеного права в цьому спорі є негаторний позов (ст. 391 ЦК України). Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову у зв’язку з пропуском позивачем позовної давності.

За результатами розгляду справи Велика Палата ВС погодилася з висновками місцевого суду про те, що нежитлові приміщення є тимчасовими спорудами, які не відносяться до нерухомого майна.

Враховуючи, що державна реєстрація права приватної власності на нежитлові приміщення як на нерухоме майно була здійснена помилково, а зазначене майно не є нерухомим, така державна реєстрація підлягає скасуванню із закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Ураховуючи викладене, Велика Палата ВС погодилася з висновками місцевого суду, що приватне підприємство використовує земельні ділянки позивача без установлених законом підстав, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню ст. 391 ЦК України.

Вимога позивача про зобов’язання приватного підприємства звільнити самовільно зайняті земельні ділянки шляхом демонтажу нежитлових приміщень не є нерозривно пов’язаною з його особою та не перешкоджає виконанню цього рішення без участі приватного підприємства (але за рахунок його коштів) шляхом вжиття виконавцем заходів примусового виконання в разі його невиконання боржником у добровільному порядку та/або вчинення перешкод у його виконанні.

Велика Палата ВС вважає, що позовні вимоги позивача до відповідачів про скасування державної реєстрації права приватної власності на нежитлові приміщення та зобов’язання приватного підприємства звільнити самовільно зайняті земельні ділянки є негаторним позовом, тому відхиляє аргумент про застосування позовної давності до цих вимог.

Також ВП ВС звернула увагу на те, що оскільки спір у цій справі не пов’язаний із нерухомим майном, норми ст. 376 ЦК України до спірних правовідносин не застосовуються.

Постанова ВП ВС від 18 вересня 2024 року у справі № 914/1785/22 (провадження № 12-31гс24) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/122511425.

Верховний Суд